Я так і бачу їх – тонюнькі вервечки валіз, торбинок, лантухів: тягнуться, струменять, збігаючись до центра, мов вулички у старовинних містах.
Здійснюють паломництво, напоєні по ручки, вервечки і зав’язки шорстким теплом материнських долонь...
Дитинонько... Та як же ж ти... Та в чужому ж місті... Та серед байдужості... Та холодно ж... Та голодно... Ось і татко каже...
Дитинонька вже, певно, доросла. Тільки вночі-середночі коли-не-коли дозволяє собі спогад чи тугу за домом: нема коли – вдень.
Автобуси й поїзди, стиха перевалюючись, повзуть за визначеним маршрутом. Де то там дві твої лепти, жертовна убога вдовице? Руки мами моєї шерехтять над листом: вибач, дитинко, мало – та вже що змогли. Вибач, дитинко. Руки без тебе опускаються. Ти ж там будь мудра. Шануйся.
Дитинонько... Та ж порожньо в домі... Та ж тихо-тихо в кімнатах... Та ж додому, бува, не йдеться.
Так вони стають городянами, стають киянами, стають дорослими – і мами гладять їх по голівці уві сні. І тягнуться-тягнуться вервечки немудрих дарів, освячених легким дотиком маминого подиху, маминих сліз, маминих пальців. І тягнеться-тягнеться серце назад, у теплий затишок маминих обіймів, шукаючи доріг і не знаходячи їх: нема дороги у спогад, крім спогаду.
Так я бачу їх – і запах дому тихо лягає в руки мої стиглим осіннім яблуком.
живопис: Анатолій Тарабанов. Букет спогадів