1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>

Гість

Оцінити
(1 голос)

Відчинила двері і здивовано відступила, пропускаючи несподіваного гостя. Подумала мимохідь про халатик, притримуваний на грудях руками – не любила одежі, надто коли працювала, тож тримала поруч – хіба на випадок такого ось дзвінка у двері. Зазвичай – сектанти, соцпитальники на лапках, циганчата і просто голодні по картоплину чи кавалок хліба. Неприймальні дні. Вибачайте, без фраку...

Поза цими думками машинально припросила до ледь розхристаної кімнати, вибачилася, запропонувала чаю, вибачилася – води нема, то гостина така собі. Мало не спитала, якими вітрами, втім, що вже там – читай, циганко, по долонях – сама кілька днів ганяла примари, тіні, спогади і бажання, відбувала щоденне тихе щастя і молилася, щоб попустило. Що вже там... Стояв, сідав, знову вставав, смакував чай... Від початку знали двоє, що чаювання не порятує. Знав, чому прийшов, знав, що не відкланяють чемною гостиною, не запропонують пробігтися супермаркетом в очікуванні господаря... Знав, десь там, всередині, хоч і намагався на порозі поламаним затерплим голосом пояснити – типу, не міг не прийти. Атож... Від першої миті, від першого перехресту поглядів, крізь хащі слів і невимушених дотиків, крізь чемність, крізь читані похапцем тексти, крізь щастя та біль інших – продиралися, знаючи наперед, що терник без подряпин не пустить. І на сонячній галявині цього нарешті заспокоєного дня – маєш...

По тому, блаженно потягуючись на простирадлах, мружилися котячо й хижо, повільно й ледачо переливали слова... Тепер не заважай, маю справи, лежи собі, раптові – без тіні каяття, я ж нічого ні в кого не відбираю, лишень віддаю те, чого не буває дозовано, що не ділиться – думки про неї, про нього, про те, що гарний був день, та чи вартий рефренів...

Сонце, просотане крізь дерева й фіранки, зайчики на стінах, на столі, на щоці, безжурне бувай у прочинені двері – ворота до раю, поріг несподіваних безодень – і впорснуте просто у кров знання, що віднайдені дороги не так просто приховати навіть у хащах, навіть у пустелях, надто ж – серед степу, де обіч них сміється кожна зілина, виказуючи таємниці, висвічуючи шлях...

Поклала поруч халатик – на випадок тайфунів, цунамі і свідків Ієгови. Тихо сміялася з веселкових тенет, що полюють на нас, полишаючи на обличчях позначених зблиски і тіні як знак неминучого сліпучого завтра.

Живопис: А.Розумовська

Мій настрій

son-travaТака тендітна, ніжна, тепла - мов сама весна...