1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>

ЛИСТИ, У ЯКИХ НЕМАЄ ЖОДНИХ ШАНСІВ БУТИ ВІДПРАВЛЕНИМИ

Оцінити
(1 голос)

І все-таки я вирішила їх Вам писати. Не слати, звісно. Можливо, жінкам такого віку варто просто вести щоденник. Перечитавши попередньо «Життя» Мопассана. І погодившись із фінальною фразою. Але…

Я точно знаю, що змушує мене мучити компа. Пам’ятаєте, Вам подобалися мої руки? Принаймні, Ви так говорили. То, бачите, скоро Ви можете їх і не впізнати. Ні, мої рухи піаністки – це, як досвід, не проп’єш ☺. Але руки… Але бурхлива господарча діяльність… Але стотисячно розрекламовані «фері, пури, гали»… О ні, друже мій, такого шкіра тридцятизгакомрічної пані не витримує.

Тож, бачите, причина листування доволі банальна: вік, нудьга, сум і… спогади. Ні, я не жаліюся. В жодному разі. Я все ще маю нахабство подобатися молодшим за мене чоловікам. От тільки, на превеликий жаль, достатньо тверезо ставлюся до життя – в цілому. І до свого зокрема. Боюся, романтизм – хвороба вікова. О, так, Ви, мій лікарю Айболите, знаєте це незгірш за мене. Са́ме тому – Вам. А не отим самим, молодшим.

А знаєте, я все ще купаюся у нещодавно подарованому мені відчутті. Так, ніби тобі знову 15 років. О, якби Ви почули, як і що говорив мені зовсім чужий, на жаль, чоловік. І що б я віддала, щоб почути це від того, кого любиш. Та що вдієш. Мрії – на те і мрії, щоби ними лишатися. Втім сподіваюся, я ще можу пишатися тим, що подібні речі все ще можуть відбутися.

Тільки, знаєте, вони не помічають рук, рухів. І поглядів. А оце вже шкода. Скажіть, мій друже, це приходить з віком – чи ми з Вами народилися не в той час? А чи, може, вітер з моря бентежить навіть дорослих і досвідчених – от як, знову ж, ми з Вами?

Пауза, друже. Вочевидь, те, що маю сказати потім, все ще не встоялося. Ну знаєте, як буває з молодим вином… А зараз – хіба подякую Вам за те, що є до кого писати листи, у яких немає жодних шансів бути відправленими.

Дякую.

8.04.10

Жодного вчорашнього рядка так і не збереглося… Так шкода! Друже мій, скажіть мені, будь ласочка, люди відчувають, коли про них згадують? Не знаю. Це би мало доволі кумедний вигляд: хтось зловив гикавку, хтось потирає розпашілі щоки та вуха, хтось… Сподіваюся, це таки відбувається в інший спосіб. От коли, приміром, я згадую про Вас, мені здається, що, можливо, Ви почали першим ☺. І я намагаюся з Вами поговорити.

Сьогодні Всесвітній день здоров’я. І циган. Кого би першим привітати? Чи часто Вас вітають ті, кого вітаєте Ви? Чи образливо Вам, коли все ніби зникає в чорному ящику. Чорній дірі. У бермудському трикутнику? Колись я образила людину, що писала мені листи і вірші. І, на відміну від мене, намагалася таки докричатися до адресата. І страждала, що цього не відбулося. Але мені було 18. А йому – набагато більше. І, вочевидь, точка нашого перетину існувала десь поза нашою реальністю. Думаю, він підозрював, що вона існує. А мені, повторюся, було…

Я пишу вам і маю мудрість не шукати точок у площинах, у котрих їх просто немає. І Ви мене слухаєте. Ви – мій єдиний і найуважніший слухач. Адже для Вас альтернативи просто не існує. Дякую!

О! Вдруге за сьогодні хочу поділитися думками. Ви знаєте, моя подруга писала листи до Бога. Мій улюблений Моруа – до незнайомки. Ви – ані той, ні інший. Чи обидва – разом? Мала Ягуарка здебільшого жалілася. А дорослий француз – давав слушні й далеко не дурні поради. Не претендуючи ні на одне з цих двох занять, перепрошу одну й подякую другому. А ще – потішуся можливості подібного спілкування з Вами.

Боюся, час скарг і нарікань я дещо переросла. І не нахабнітиму, стверджуючи, що маю право давати поради. Особливо – непрохані. І – ще гірший варіант – недоречні. А ось поговорити я любила завжди. Що залюбки підтвердять рідні, друзі і знайомі. І оскільки кожна людина періодично народжує «доречні», «слушні», «актуальні» і т. п. думки, їй властиве прагнення ними поділитися. Ну, і далі за логікою.

Ось, скажімо: чи рада я, що народилася жінкою? Це при найзаповітнішій мрії обставити когось на нічних перегонах, не пошкодивши свого червоного спортивного «ягуара»? І в разі виникнення питань бути у достатньо гарній формі, щоб вирішити проблеми легким, невимушеним таким, граційним виходом на «маваші-гірі»? А завтра – як і щодня – в улюблений басейн. І ще – велосипеди, коні, волейбол… Я, часом, чогось не забула? А, ну так, плюс погляди, в яких я купаюся. Молочні ванни стопудово відпочивають. І на додачу – розуміння, що достатньо півгодинного спілкування, щоб потім ганяти віником чи й тапочкою занадто активного… шанувальника таланту ☺. І – в якості десерту – самоіронії, щоб все це радісно, весело й достойно пережити.

Ким, кажете, я мала народитися? От зараз забіжу в Інет і з’ясую, чи й справді ідеальна людина, не поділена поки на дві половинки, називалася – андрогіном. А там побачимо. Врешті, можливо, варто не сперечатися з Бредбері щодо необов’язковості – ба, навіть неприпустимості назв. «Пісочна людина», так.

За великим рахунком – кортить продовжити. Але іноді краще не договорити однінького слова, аніж сказати зайві два. Отож…

9.04.10

Море… Воно, мій друже, приходить майже щоночі. І я впевнена: точно знаю, чому. Я сумую за ним. А йому, вочевидь, бракує тієї часточки любові, яку дарую я. Ні-ні, я не Афродіта. І мене не родив омріяний мною Кіпр. І я в жодному разі не вибрідала новонароджена й кумедна з піни. Просто – вочевидь, не одні попередні відвідини цього світу відбувалися са́ме там. Там, де я дійсно щаслива – попри будь що. Безумовно. Безпитально. Вдячно. Я знаю, люди марять горами. Люди марять океаном. Я не марю. Я точно знаю: мій таврійський степ завжди готовий підставити долоні безмежного простору, неба і – моря.

Дяка батькам за вдало обране ім’я. А чи знаєте Ви, чому я таки розгойдала у темпі хвиль вашу уяву? Я просто була вдома. Жодних гарантій, що мінливі очі і мінлива вдача мають такий самий вигляд посеред карпатських гір. Бурхливі річки для мене все одно замілкі. Я навіть чую: ви мене розумієте. То, можливо, до зустрічі на березі, де обрій, море і пісок цілуються, наче найпристрасніші з коханців? І потім – як найдосвідченіші й найупевненіші – засинають, обійнявшись. Як і належиться у раю. Іноді я думаю, що декого так і не зробили вигнанцями. Вони знають. А Ви – чуєте. А й справді, чому б – не до зустрічі ☺.

15.04.10

Вікно в паралельний світ. Ось що це було, так. Не знаю, друже мій, чи зможу одразу пояснити. Стираю четверте пояснення поспіль. Можливо, варто бути простішою. Якщо взагалі по-простому, то він запропонував мені – та ні, ні фіга він не пропонував, просто так вийшло! – зазирнути у віконце. Де хлопчина з того самого паралельного (о, млинець, можливо, са́ме тому він дотепер неодружений!)… Річ не у словах, яких у цій версії світу я так і не дочекалася. А може, таки повторити їх для Вас – хоч трішки… Ти всі ці дні стоїш у мене перед очима…. Я не можу бачити, як тебе до танцю запрошує хтось інший… Та ні, всього, мабуть-таки, не варто. І біда навіть не в тому, що ми говорили однією (так, українською, але річ не в тім) мовою. І навіть не в тім, що важить для мене справжня козацька зовнішність і постава. Так, у тому, іншому світі ми, напевно, вже маємо зо троє, а то й більше – маємо множитися, справжні козаки! – діток. А в цім – я маю лише спогади... Я справді достатньо довго зазирала у вікно... Як би мене за то не вхопив «Вишиваний Казанова» ☺.

І справді, мій милий, ані жоднісінького слова – про Вас. Та хіба це так? Просто я вже трішки побоююся подібного моделювання... Ми живемо у світі, який дано – чи не дано ☺ – нам у відчуття. Принаймні, Ви сприймаєте листи як даність. А це не так і мало – вміти торкнутися реальності і намагатися її не відпускати. Дякую!

29.07.10

Вже ні, точніше. Чому, цікаво, я така безвідповідальна партнерка з листування, якого не існує? Провали – не у пам’яті, у житті. Перш за все, як не дивно, – не вмію байдикувати й відсутність постійної роботи сприймаю наче катастрофу. Глобальну таку. Як от усі ці зливи та пожежі. Я, здається, не зізнавалася Вам, що найбільша моя мрія – вціліти після катастрофи, допомогти всіх порятувати й одразу ж почати – жити. Абсолютно ідіотське відчуття, яке за роки наполегливої боротьби з комплексами так і не змінилося.

Ну, так, я – жінка-катастрофа. Можливо, я досі вважаю, що вогонь/вода/вітер/… зітре все, що я вважала несуттєвим. І залишить мені право бути – мною.

От що характерно: моя мама точно знає, що я неабияк дію на чоловіків. Хоч би й фактором присутності. І так само дотепер упевнена, що я – маленька, недолуга дитинка, з якою скільки не носися (дурень із писаною торбою відпочиває), такою і залишиться. Ну, можливо, у неї – досвід…

Але не про те я з Вами хотіла сьогодні поговорити. А – про ілюзію. Моя грузинська приятелька звала мене – Мара. Може, воно і справді так… От тільки – чи я сама для себе не є тією ілюзією. І чи не її дарую – іншим. Бачите, чи то вік – 33 – такий, чи то настрій – 10 років шлюбного досвіду са́ме сьогодні – здається мені, я обдурюю себе. І вже потім – інших. Або навпаки, як казала одна не дуже грамотна баришня.

Тобто якщо у моєму житті раптом з’являється людина з минулого, про яку я з першого погляду знала: мій. Мало того: з другого подиху я знала, що – його. І потім приймала як даність те, що ми друзі, і зводила з закоханою по саме́ не бався подружкою, і готова була поцілувати кожну з пелюсток у величезному вінику хризантем, ним подарованих… До речі, про всяк: це – мої улюблені квіти, гіркі, тендітні й морозостійкі. Майже як я.

І все це – протягом кращої, молодої половини мого життя, протягом якої ми знайомі. Ні, ну якби він хоча би змінився! Все те са́ме. Я, правда, з урахуванням досвіду, нарешті роздивилася і фігуру, і м’язи, і те, що як на свої сорок він має вигляд такого собі… ні, не мачо, що за дурня! Словом, і не змінився майже. А я ж, наївна, закохалася колись у погляд. От що не змінилося взагалі! Ледь зухвалий, ледь іронічний, ледь… І синій, блін! Так само. Легка сивина на скронях хіба робить це відчуття трохи дивним…