Хортиця

Друк
Оцінити
(1 голос)

Блукаючи островом, розминаю в пальцях пучечок чебрецю...
Бодай запах, бодай найменший віддих минувшини...
Така безпорадність – тут, серед безмежжя безпам’яті...
«Серце України»...
Наспортовані туристи з оберемками духмяних трав.
Вишуканих форм авто серед зеленого божевілля Хортиці.
Автентичний прихисток сучасного кохання.
Багатозначне мовчання правічних скель.

Вловити за краєчок серпанку легку проминущу візію:
Захід сонця: корогва.
Стукіт серця: копита.
Повів вітру: відголосок пісні.
Пил: початок походу.
Тиша: сурми...

Що мені залишилось?
Що я маю відчути – тут, де навіть вітри падають навколішки?

Святославе, на якій скелі пролилося вино з трагічної чаші?
Байдо, зойк якої травини згинув під копитами твого коня?

Тут, – говорить серце.
Де? – питає розум.

Сестро!.. – тужить порох віків під ногами.

Зачепитися!..
Відчути!..

Води! – благає підточене зневірою коріння.

Запилена пам’ять у музейних вітринах... Ні, далі, далі!
Крок, що спіткнувся на ледь помітних залишках укріплень... Далі!
Скелі, що п’ють сиву воду при березі... ?

Розпластане серед блакиті тіло Хортиці.
Пам’ять про всіх, що вийшли з її лона.
Маленька порошинка на правічному шляху до себе – Я?

«Ой, нема, нема ні вітру, ні хвилі із нашої України...»

Мліє наркотично-полинове повітря у розкошах липневого дня.
Марево на обрії обіцяє дощ.
Котиться перекотиполе, намагаючись зачепитися за травину,
за горбочок, за вгадане серцем – щось...

Не дай мені, Боже, чужинецького вирію,
Не дай мені, Боже, котивітру,
Не дай мені, Боже, забуття...

Тужить Богуславка на семи вітрах: нема кого з темниць випускати.

І все так – спадком вольниці – розкинулась Хортиця.
І все так – ятаганом турецьким – занесено над нею місяць.
І все так – незмінною вартою – чатують у скелях душі Братів моїх.

Блукаючи Островом, розминаю в пальцях пучечок чебрецю.

Останнє від

Повернутись нагору