В найбільший шал весняної повені
Межею терпкого місяця квітня
Простує щойно земансипована
І трохи сумна амазонка новітня.

 

Вона заплутана в тенета дивні,
Сплетені з уривків мрій і пам’яті:
Душею — шлюха, тілом — діва
З голосом, щойно злетілим з паперті.

 

І все це докупи якось не ліпиться,
І, може, бачать останню весну
Ці очі кольору Апокаліпсису
І волосся з пахощами зимового сну,

 

І ці ось напівдитячі ямочки,
І стегна самки — тугі й міцні…
І все ж вона — ілюзорне явище
В цьому цілком реальному дні:

 

От щойно з пекла — така собі Кора
(Одруження з Гадесом — почесна місія)…
“Якась вона… Не те що прозора, —
Скоріше, пуста”, — визначає комісія.

 

Пішла б по любов — так чужа і непрохана.
Ходою воїна — стрімко і гінко —
Іде. Лиш тремтять вуста ледь сполохано
На згадку про те, що вона іще — Жінка.