Тужавіє туга,
мов вітер перед дощем.
Зав’язано туго
всі мушлі, насипані вщерть
Пісками прощання,
зітханнями й запахом трав…
І це – не востаннє,
бо, звісно, ніхто не вмирав.
Лиш падала піна
і море вгризалося в слід.
Не треба опіній
ні обрію, ані землі.
Рубцями на водах –
сліди золотих каравел.
Дарма, що відходять –
тужавіє туга, живе,
Видзвонює тихо
пір’їнами вмерлих вітрил,
Збирає до крихти
всі звуки і всі кольори
По зблиску, по ноті
збирає – бо рани ятрять –
Та туга, що потім
вивільнює з мушель моря.
13.07.06