Прабабі моїй Софії, яка до останку
вірила, що прадід таки повернеться
...Сонце вгризалося в небокрай.
Сонце жалило – втомилися бджоли...
Певно, Давиду і належався рай.
Жаль, я про це не дізнаюсь ніколи.
Так світло перезало степи,
Палило, темрявою лякало...
Я знаю, він хіба що просив би – пить.
Знаю: так мало статися. Так і стало.
Я обіцяла. Я знала: так пролягає шлях
Я знала: чекання має напрям.
Так і бачила: світло живе в полях,
Світло стане зорею, якщо обійняти
Цей небокрай, цю сваволю в чужих очах,
Це небуття, що мало постати – вертанням.
Тільки – біда. Тільки вічно, незмінно – чад.
Тільки – зола. Тільки – віра. І та – розтане.
Боляче – тілу. І боляче – через сміх
Тих, хто не вірить. Хто знає уже – напевне:
Бути – самій. І даниною цій зимі —
Вдівство моє.
І молитва щоденна ревна:
Господи, іншим подай — не те.
Господи, іншим — щасливі зорі.
Знати би тільки, як ця біда росте,
Бачити б – очі чиїсь прозорі...
Тільки одне: сонце здолало слід.
Сяйво завмерло. І сили нема вернути.
Он воно як... Сонце належить землі.
Хто ж тоді знатиме,
Чим
проросте
спокута.
11.02.05