Ти – усвідомлення літа.
Нарешті. У серпні
Між оксамитових хвиль
у долонях піску.
Хочеш побачити,
як зупиняється серце,
Як завмирає
коштовністю
на ланцюжку?
Знаючи: ось
мій віднайдений
сонячний безмір.
Міцно тримаючись
ритму і музики хвиль.
Не полишаючи мрій
цей набіло розпечений безум
Врешті приборкати
огиром в дикій траві.
Ти – усвідомлення.
Думка і слово – пізніше.
Ти відміряєш світання
цілунками сонць.
Те, що залишиться
або в собі нас залишить –
Врешті і є:
озаріння – прозріння – пісок.
А поміж тим –
павутинки серпневого світу,
Бризки і спалахи,
яблука і виноград.
І неможливість не хвилі,
а берег зловити,
Щоб уклонитись –
тобі. І осіннім дарам.