На ранок знову – відчуттям польоту,

Немовби будень святом усміхнеться.

Лишилося дожити до суботи –

Немов поворожити на монетці.

 

А потім – усміхатися недільно

Зі звичною проекцією в «потім».

І бачити, як не мого весілля

Летить у майбуття веселий потяг.

 

І говорити втішено і мудро:

Всьому – свій час. На все – свої турботи.

І знову понеділок перебути

І знову крокувати до суботи.

 

І звати білим – біле, чорним – чорне.

І в спокої примарнім не помітить,

Як плечиком стинає неповторність

Ранкової усміхненої миті.

 

Як бавляться у вічність дитинчата,

Як світить світ тому, хто все ще – зрячий…

Напевно, варто знову розпочати

Із вибачень, мовчання і пробачень.

 

Із вдячності за цю ранкову свіжість,

За цього світу перемиту вроду…

А далі – буде день. І буде їжа.

І певність, що Господь між нами ходить.

16.08.12