Коли я читала про ліс –

уявляла галявини вересу.

Як з’ясувалося, я помилялась фатально:

Це місто хронічно хворе на дощ,

починаючи з вересня.

Воно вважає це звичним, буденним…

Вважайте, банальним.

 

Я вчуся – мчу стрімголов

по затоплених вулицях

Вже котрий рік безуспішно

і недотепно.

Це місто звикло тремтіти і кулитись

У пору осені, коли Дніпро іще теплий.

 

Це місто дощ не вважає

ні болем, ні кривдою.

Воно спокійно-покірне.

От хоч би й зараз,

Коли мій гарячий, веселий,

безладний південь

Щодень перекочує

кавуни на базарах.

 

Коли незлетілому в вирій птаству і досі тісно,

Хоча дворів, дротів і дерев вистачає…

Я знаю, що мала би бути вдячна

оцьому місту!

Мені б лише трохи сонця.

І трохи чайок.

 

Відтак зупинімось на хвильку і порахуєм:

Є сенс, є життя, є дім –

і немає дому.

Я вдячна місту. Але…

я себе не чую.

Бо я – лише чайка.

Тут інші птахи, незнайомі.