1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>
12 червня 2012

Гуляйпольцям

Оцінити
(6 голоси)

Земляки мої! Братчики! Діти землі!
Од колиски й довіку напоєні степом.
До мого джерела незагоєний слід,
На якому кульбаби гойдаються теплі,

Ви, що теплим корінням натруджених рук
І розгонистим кроком вростаєте в поле...
Я не гратиму в кимось придуману гру,
Я не вмію соромитись братства і долі –

Вас, що далі Поліг не бували ніде.
Ну хіба що на трохи. І зразу – додому.
І навряд чи ви речники “свіжих ідей”.
І навряд чи – народ. І навряд чи – свідомі.

Але ви від землі, мов міфічний Антей,
Берете свою силу – я терен, як трави.
Здичавілі нащадки козацьких дітей
Здичавіле пагіння колишньої слави:

Цей розкрилений стан... Ця незрушність плеча...
Ця любов до пшениць, виднокруга і коней...
Ця сваволя... І ця безнадія в очах.
Це тавро неминучості – змалку й до скону.

І у цій безнадії – я ваша сестра,
Я приймаю ваш біль підсвідомо-незрячий.
Де остання верба, наче казка, стара
Над змілілим ставком нахиляючись, плаче –

Земляки мої! Хай. І такими, як є
Я приймаю вас. Сумніву – тіні не знайдеш.
Я приймаю вас всіх. Але серце моє
Видивляється в вас чи то Гонту, чи Байду...

Ці слова кострубаті, горілка і хліб –
Гіркувате причастя поламаних стебел...
Земляки мої! Братчики! Діти землі!
Од колиски й довіку напоєні степом.


Детальніше в цій категорії: « Дике поле Вітри регочуть в димарях »