За відсутності дотиків
           очі сумують частіше.
За відсутності зустрічей
           зріє бажання вином.
І коли ми спиняємось
           хоч би на мить серед тиші, -
Ми сплітаємо подихи.
           Решта – уже все одно.

 

І тримаючи в пальцях
          тоненьку крижинку реалій,
Відчуваєш, як тане
          між нами знерушений лід.
Ми говоримо голосно.
         Множимо безвість банально.
І до зустрічі кроки
         даруємо змерзлій землі.

 

Ми звичайно-буденні.
         Між нами – ні жодних екзотик.
Лиш затерплі слова
         і не явлені вголос чуття.
Не дивись мені в очі.
         Хоча б коли стримуєш дотикі.
Так стаються птахами.
         І разом у безвість летять.