Дотлівати, мов небо. Мов небо осіннє на заході.
Вистигати, як води. Лише – у своїх берегах.
Не вживати ні жодних, ні ані жоднісіньких заходів.
Просто тліти – і слухати, як витікає жага.

 

Витікає крізь пальці, ще досі не хлинула горлом.
Витікає крізь очі. А далі – напевно, до зорь.
Ми на лініях різних. І, ясно, у різних вагонах.
Я – нічний. А ти денний, напевно що денний дозор.

 

А не стане жаги – можеш легко нарешті зітхнути:
Невагомої ніжності ти не відчуєш у сні.
Непомітна, мов янгол, я стану творити спокуту.
І надкушеним яблуком гріх буде снитись мені.

 

16.10.10