Торуючи звично щоденні маршрути,
Які не приносять колишньої втіхи,
Я хочу спитати – бо встигла забути,
Бо з пам’яттю в піжмурки грається лихо, -

 

Я хочу спитати у всіх коридорів,
У площ і провулків, у сходів будинку:
Чи можна впізнати по стуку підборів
З усіх перехожих – закохану жінку?

 

Чи викаже світу найбільше із таїнств
Закоханий почерк лункого стакато?
Я хочу спитати. Вони ж пам’ятають!
Принаймні, повинні іще пам’ятати.

 

Я хочу спитати, чи можна простежить
За тою, що містом несе свій неспокій?
Напевно, не можна. Чому ж так бентежно
Лунають мої нерозважливі кроки?