Пригадую –
ми ховалися
від батьків
У нас лишалась
на двох одна сигарета
І ти торкався
часом руки чи щоки –
А я ловила
наші нічні силуети.
Вони були чи не
справніші від нас
Вони робили
усе, чого заманеться
А ми чекали:
ото ще виберем час
А я вдавала:
не знаю,
що ти ворожив
на монетці.
Я пам’ятаю
його і зараз – твій біль:
От я піду. А як ти?
Як мене не стане.
А я при порозі
розсиплю
свячену сіль…
Сиплю –
та й думаю:
добре,
що не на рани.
Ти знав про вирій.
Він кликав
тебе у снах
Що вже казати…
Напевно,
я також знала
Та ті знання
посилала тихенько –
нах*
Була з тобою –
княгинею,
в чорній залі
А нині попіл…
Але під попелом –
жар.
Любов не піде:
розчиниться
в кожнім слові
А у земної –
напевно що є
межа.
Ми – перейшли.
Ми живемо
в іншій любові.
Але – коханий!
Немає-нема -
нема -
Ні слів, ні звуків.
Лиш наші два силуети
Про щось говорять –
і бачить лиш
ніч німа
Це дотлівання
Останньої
сигарети.
Марина Брацило
15.05.13