Я заплющую очі
А спогади
в'ються утіхою
Горобиної ночі,
Коли страшно
птахам попід стріхою
Коли
дуб серед гаю
Затуляє обличчя
долонями
А дощі достигають
важкими холодними
гронами
Коли щуляться липи
І верби все
струшують косами
Мені хочеться в літо –
Під зливу –
пробігтися босою
І співати. І в очі
Своєму сміятися
лихові
Горобиної ночі,
Коли страшно
птахам попід стріхами
Все відчуваю
себе дівчиськом –
простоволосим,
босоголовим,
Кожен четвер мені –
досі чистий
Кожне неспання –
у ловах на слово
Все мені мариться –
стежка,
та сама
Трішки пробігтись –
і яблука пахнуть
Трішки не спати –
й насвариться
мама
Трішки ще –
і озветься та
птаха –
Ми з нею завжди
стрічали світанки
Ніч же ділили
із коником –
співом
Ночі - ті мчали
Учвал – і доранку
Дні пахли медом
і білим наливом
А вечори – витікали
поволі
Медом із вікон,
що гасли потроху
Поміж пасльоном.
Поблизу квасолі
У картопляну
серпневу епоху
Що не згадала?
Ще сояхи вибить
І обчухрати
кукурудзиння
І щорання прокидатися,
ніби
Світ – лише твій.
На сьогоднішню
днину
Ну а на потім -
казала бабуся –
Ти не загадуй.
Вже якось та й
стане...
Що то – дівчисько!
Уже не журюся
Що то – доросла.
Яким буде - ранок
24.07.12