І.
Пригадалася казка стара.
Серце тихо й стривожено стислось.
Так багато забутих прикрас
На ялинці смішного дитинства.

 

Так буває - надходить Різдво.
Забуваються біль і образи.
З давнім другом всяткуємо вдвох
Новорічну засніжену казку:

 

Сніг і сміх... Мов нема самоти.
Лиш тихенько насвистує вітер,
Що порвався старий серпантин
І улюблену кульку розбито.

ІІ. 
Ти, так само як ія,
Хочеш зустрічі і втечі.
Я без тебе - нічия
В цей різдвяний світлий вечір.
І, малюючи мене
Пензлем пам’яті без краю,
Ти вже знаєш, що мине
Самота в дзеркальній рамі,

Що розтане тужний щем,
Розчинившись у світанні,

Коли виповниться вщерть
Келих нашого чекання.

ІІІ.
Коли зима надвечір входить в місто,
Усі жалі вкриває білий сніг.
Спалахують вогні. Немов намисто,
Видзвонюють і котяться у ніч.

І ви, мій друже, знову, як дитина,
Ховаючись від смутку й самоти,
Купуєте ялинку, апельсини,
Якісь прикраси, дощик, серпантин...

Зоря стоїть над світом - і не гасне.
І спогади свтлішають. І вам
Так хочеться повірити у казку -
Дитячу казку світлого Різдва.