Ти на мить дослухаєшся: чим позначається день –
Опливанням снігів, що позаздрили меду й вощинам?
Білим розсипом сміху останніх крижин де-не-де?
Чи твоїм прокиданням у казці – ось так, без причини?
Застигаєш, упіймана: бачать тебе береги
Ручаїв і річок, не перейдених бродом босоніж.
Знаєш: прийде минання і значень, і слів, і ваги.
І залишиться – знак, що протанув он там, на осонні.
Ти відчуєш – пощо. І про що. І – нащо. І – за чим.
Проковтнеш засихання остиглого звуку в гортані.
Ти увійдеш у русло. І знатимеш: ось він, зачин
До якого зірвалися влет ті два слова – останні.
16.03.05