Це божевілля –
жовті будинки
з сірими вікнами
кава із сіллю
хочеш, ця жінка
спогади викине –
мотлох і сміття
суглинок болю
крики зволожені
сльози їй витреш –
чорну сваволю
непереможену
шмаття асфальту
чорними пальцями
вечір цей шарпає
небо зі смальти
в місячних п’яльцях
кинута картами
хитрощі мавок
зловлять не кожного
в жовтому листі
долю на каві
я виморожую
гірко й невиспано
сонце скривавлене
б’ється за горами
плодом невизрілим
чорною кавою
чорною-чорною
ніч наша вистигла
бачиш ? на денці чашки
в кавовій гущі –
то ми
темно. дихати важко
ми невсипущі
серед зими
чуєш? там за стіною
спить порожнеча
мовчить
з волі придурка – Ноя
вчинимо втечу
вночі
змії, коти і птахи
тепло примовкли
сплять
мов в опівнічних жахах
жмаканим шовком
мій переляк
ліжко замостиш травою
квітку чортополоху
кинеш мені
бачиш? нас тільки двоє
тепло і вогко
схлипує ніч
ранок. вихлюпну каву
стане між нами
вічне «якби!..»
знову мене ошукала
своїми снами
ніч ворожби
***
сонно покличу я
чом ти не йдеш
ах як коричнево
сходить цей день
яблуко місяця
долі впаде
ах як невиспано
сходить цей день
ах, як безжалісно
сходить цей день
сонячним колесом
в небо гніде
ах як безболісно
сходить цей день
в хмарах запалиться
сяйво руде
чуєш? за вікнами
прокидається натовп
потріскує сухо
кроки мов постріли
шукаю халатик
плетуся на кухню –
мити посуд
кружляють
втомленим вальсом
в хатньому затишку
залишки галасу
повільно
злизую з пальця
коричневу цяточку
прокидаюся
***
Поза нами нема нічого
Світ колись існував – але зник
Час – сліпий божевільний візник –
Поганяє гнідих швидконогих:
Летимо без дороги крізь ночі
Розлітається мокра пітьма,
Зазирає допитливо в очі –
І у них, мов у дзеркалі, бачить
Чорну безвість у сивих димах,
Божевілля скривавлений мак,
Дику пристрасть тривожно-незрячу…
Ми самі серед ночі. А значить
Навіть світу уже нема
***
Навіть світу уже нема –
Бо нема початкового слова
Ми забули його випадково
Там, де ніч народилась німа
Хоч існує химерна примара,
У яку ми прийшли крадькома,
Келих болю терпкого на смак,
Забуття зеленавого чара,
Білі квіти, що скоро зів’януть
Подих кави між нами двома
І мовчання гіркий аромат
Зазирни в неіснуючий ранок –
І побачиш, як казку різдвяну
Виворожує нам зима
***
Поза нами немає нічого
Навіть світу уже нема
Виворожує нам зима
Цей нектар забуття золотого
Ми п’ємо. Мовчимо і п’ємо.
Відчуваємо п’яну потребу
Говорити собі і про себе
Лиш очима і подихом, мов
Не існує ні звуків, ні слів –
Тільки погляду хмарне небо
Тільки вій почорнілі стебла
Тільки кава на чорнім столі
Тільки навпіл поділений хліб
Ми з тобою – і вірші для тебе.
***
Міста мого золотистий вулик
Нас не врятує, бо
Де нам подітися? Безпритульні
Ми і наша любов
Де нам податися? Між ліхтарями
Ми заблукали знов
Грудень старий обвіває вітрами
Нас і нашу любов
Ми серед цих передсвятних суєт
Скнієм – єдині либонь…
Казка різдвяна хіба врятує
На і нашу любов
9.10.97