Один по одному, мов кролики –
із капелюха –
Всі інші й чарівніші,
все неймовірні дива.
Ота що завжди говорила –
а нащо там слухать! –
При голосі твоїм заклякла,
немов нежива.
Ота, що їй завжди – ні статуй,
ні меморіалів –
Завмерла і : ти.
Але ж ти – не кіно.
Ота, що їй вітру, тайфуну.
цунамі – замало,
Усе умістила в одне-одніньке вікно.
І був би – герой, ну актор
там – на крайній випадок
Так ні, все звичайно,
лиш сонячні іскри в очах
І попри всю втому,
У передчутті листопаду –
Дві теплі долоні на
раптом завмерлих плечах
6.10.10