Раптом пригадуєш,
як же це боляче – бути.
Знаєш водночас,
який це солодкий біль –
Так, ніби в грудні
зливаєш вина із бутлів,
Ніби свідомості
знов програєш двобій.
Ніби укотре себе
не чекаєш довше,
Аніж належних
15 чемних хвилин,
Ніби з долонь
для води
підставляєш ковшик
(Ну не вписати “горня” в цей заплав ковили!)
Потім спиняєшся. Тихо
стаєш навшпиньки,
Щоб, зазирнувши ув очі,
подякувать, бо
Хтось нагадав про пісні
і печаль у зажинки,
Ніжність і біль
за лаштунками
слова “любов”.
15.05.05