Тонко і ламко.  До рук не візьму крижинки.

Теплий мій подих – не їй, бо – не час весні.

Легко. Зникомо. Прозоро… Діагноз: жінка.

Подумки – «так». А уголос – як завжди – «ні».

 
Крига, що гріє. Долання усіх законів.

Темрява світла. Осяяння у пітьмі…

Знаю: назавжди. Але не скажу – «до скону».

Просто тому, що голос – навзнак – знімів..

Просто – бо сніг. І немає реалій більше.

Просто – бо зимно. А грітись – не було ким…

Просто – бо раптом торкаюсь до тебе віршем –

Пальцями – зась. Бо і звуки всі – навтьоки.

Так. Я боюся. Боюся і слів, і рухів.

Так, мені страшно – уперше за довгий час.

Тільки от – музику сліпо намацують руки.

Може, ця музика твориться – імені нас?