Я не молюсь. Я просто тут живу –
В зеленому дзвінкому пантеоні.
В сторіччями цілованих долонях
Я кроками розхитую траву.
Щороку, як весна розкриє браму,
Над нею світло тьмарять журавлі.
Їх стільки припадало до землі,
Що вся вона вцілована сльозами.
Яке над нею осіянне плесо,
Які у серці спалахи сторіч!
У пам’яті – іконостас облич.
Я єсмь сама ця пам’ять безтілеса.
Та не чекайте смутку чи жалю –
Я інша суть, не Божа благодать.
Не знаю слів, не вмію сумувать…
Один лиш спогад здавна я люблю:
Вони все ті ж, хоч як земля старі,
Та тільки боронити нас невільні.
І все-так, лиш душі їхні винні,
Що скелі оживають на дніпрі.
Потомляться – їм душу дам нову,
І хай затиснуть грудочку у жмені,
Хай в чужині помоляться за мене…
Я не молюсь. Я просто тут живу.