А плакати – не треба, бо не час.
Бо не існує вистражданих звуків.
Бо рвуться в небо випростані руки.
Бо снігопад минається в очах.
І так – по всім, неначе в сонну безвість,
У цю незмінну безіменну стинь
Ти опадаєш збанкрутілим Крезом,
Рятуючи сліди свої і тінь.
Отож – не плач. Тебе таврує віра.
В тобі мовчать неспалені хрести.
В тобі пливуть колодами кумири.
В тобі минають схрещені світи.
Відтак – межа. Вінчання дня і ночі.
Помірний крок. Задиханий розбіг.
Отак ідеш – і, вже сухими, очі
Цю зиму вигрівають у собі.
19.01.04