Те, що в мені прокидається теплим бутоном –
Тінь від пригоди чи то усвідомленя снів,
Напівтремтіння дзвінкого і чистого тону –
Все, що відбудеться, вже офірує весні.
Я завмираю, я знаю це тихе звучання.
Знаю напам’ять і маю для нього ім’я.
Певно, це березень витяг в’язанку з ключами.
Певно, що першою в двері впущу його – я.
Отже – мелодія, отже, стривожений танець —
Це вальсування в дзвінкій прохолодній пітьмі...
Пам’яттю снігу я тихо й просвітлено тану –
Плачу без сліз по останній у світі зимі
Так, ніби вбрід – через вену бурхливої річки.
Так, ніби вчвал – по підпаленій кимось стерні.
Так, ніби я – незникомо, назавжди, навічно —
Тим, що уперше розплющує очі в мені.
17.02.04