Ані слів, ані крапок, ні ком.
Це фінал: божевільня і морфій.
Ми ставали сипучим піском.
Ми ставали болотяним торфом.
В наші очі вростала імла,
Нам кістки оплітало коріння.
І ходили по наших кістках
Безіменні безшелесні тіні.
Мов прокляття, мов карб ворожби
Забуття овівало нас вітром…
Та вода із цілющих глибин
Прибувала, бо прагла до світла.
А над нами знамена тремтять.
Хтось волає про Смерть або Славу…
Тих, хто винен нам наше життя,
Від учора шиковано в лави.
Їм наказано йти до зірок,
Їм роти покривило екстазом…
Той, хто зробить малесенький крок,
Вже не встигне віддати наказу.
Ляже морок у очі скляні,
Мов китайка із сірої повсті…
І сміється вода в глибині –
Світлий демон майбутньої помсти.